«BSB Partners»Адвокатське об'єднання

“Перемогти сильного супротивника потрібно тричі – у дебюті, мітельшпілі й ендшпілі“ - доктор юридичних наук, чемпіон світу з шахів
Олександр Альохін

Обмеження прав людини через пандемію COVID-19: аналіз заяв держав до секретаріату Ради Європи за статтею 15 Європейської конвенції з прав людини

Очевидно, що карантинні обмеження становлять серйозну загрозу для прав і основоположних свобод людини навіть у розвинутих демократіях, не кажучи вже про держави так званої «молодої демократії»[1].

На сьогодні до секретаріату Ради Європи звернулися шість держав з відповідними заявами за ст. 15 Європейської конвенції з прав людини (далі – Європейської конвенції) про обмеження на їх території дії окремих конвенційних прав, а саме: Вірменія, Молдова, Грузія, Румунія, Латвія, Естонія[2]. Крім того, згідно повідомлень у ЗМІ, аналогічну заяву прийняв Парламент Болгарії[3].

Які саме права обмежуються відповідними Урядовими заявами та які загрози несуть відповідні заяви?

На мій погляд, заяви держав можна умовно поділити на три окремі групи: м’які, середні та жорсткі положення.

До першої групи відносяться заяви Естонії та Латвії, навіть текст яких є більш пропонувальний, ніж імперативний. Зокрема, до основних заходів вказані держави включають:

– обмеження права на освіту через перехід навчального процесу на дистанційну основу;

– закриття масових заходів і закладів культури (кінотеатрів, музеїв тощо);

– певною мірою, обмеження свободи зібрань;

– певні обмеження в перетині кордону, зокрема стосовно перетину кордону іноземцями;

– обмеження в роботі транспорту міжнародних перевезень;

– обмеження в пересуванні в окремі регіони;

– особливий режим роботи спецзакладів закритого типу (СІЗО, тюрем тощо), у тому числі встановлення заборони на побачення.

Крім того, в заяві Латвії прямо передбачається можливість перенесення судових засідань, а також обмеження в роботі судових виконавців і нотаріусів.

До другої групи відносяться такі держави, як Грузія та Румунія, в яких крім вище зазначених заходів, передбачається обмеження роботи внутрішнього транспортного сполучення, зупинення роботи підприємств і заборона страйків, й можливе обмеження права приватної власності.

До третьої групи відносяться такі держави як Молдова та Вірменія. Адже, на наш погляд, характерною ознакою пропонованих обмежувальних заходів у зазначених державах є передбачення державної цензури за повідомленнями ЗМІ про захворюваність або координація ЗМІ, тобто істотне звуження прав людини на свободу отримувати або розповсюджувати інформацію.

Крім того, навіть наявні в інших державах обмежувальні заходи Молдова та Вірменія, якщо виходити зі змісту їх заяв до Ради Європи, збираються застосовувати в більш жорсткій формі. Зокрема, передбачається встановлення особливого режиму пересування всією державою, запровадження особливого режиму роботи всіх суб’єктів господарювання, по суті передбачається можливість запровадження комендантської години та координація розподілення між населенням певних товарів первинної необхідності, причому на думку автора, під такою координацією розподілу товарів не виключено застосування таланів на товари.

Більше того, особливо загрозливою виглядає заява Вірменії, де замість конституційних органів влади, держава заявляє про введення тимчасових префектів з усією повнотою влади на місцях. Зокрема, саме префект матиме право одноособово вирішувати, кому надати дозвіл на в’їзд або виїзд з певної території держави, а кому – ні.

До того ж, як на мене, далекими наслідками для демократії може стати заявлене Вірменією обмеження свободи слова, так схоже на відому радянську статтю кримінального кодексу про антирадянську агітацію та пропаганду:

«Публічне поширення, передача публікацій, інформаційних матеріалів, інтерв’ю, звітів (надалі іменованих «звіт») про поточні та нові випадки зараження, що мали місце в Республіці Вірменія, а також за її межами, здоров’я людей, джерел зараження, охоплення інших осіб, з якими вже контактували інфіковані або потенційно інфіковані особи, кількість осіб, які проходять обстеження (тестування на інфекцію) і тих, хто був ізольований, а також інформації, що викликає паніку або містить ризик створення ситуації паніки , в тому числі у формі їх публікації на інтернет-сайтах і в соціальних мережах, здійснюється фізичними та юридичними особами, в тому числі засобами масової інформації, виключно шляхом посилання на інформацію, надану відповідною комендатурою (далі як «офіційна інформація»).

Звіти, передбачені попереднім пунктом, не повинні суперечити офіційній інформації і по можливості відтворювати її».

Підсумовуючи викладене, висловлю свою думку в питанні, чи варто державі Україна робити заяву про запровадження окремих обмежень дії Європейської конвенції на території України? Переконаний, на даний час – ні.

Адже українська політична влада навряд чи обмежиться заявленням до Ради Європи м’яких заходів, на кшталт Латвії або Естонії. У той же час, звуження людських прав на рівні міжнародної офіційної заяви, знаючи нашу практику – завжди певною мірою свавільну і корупціоногенну – навряд чи сприятиме подоланню загроз від пандемії COVID-19. Наприклад, введення інститутів префектів точно не додасть лікарням апаратів штучної вентиляції легень або захисних костюмів лікарів. І навіть більш – навряд чи сприятиме реальній координації зусиль між задіяними установами та людьми, бо зведе інституційні питання до людського фактору, і це при тому кадровому потенціалі в державному управлінні, який маємо. І це не кажучи, про загрози від повернення державної цензури, як це пропонується Вірменією в її офіційній заяві.

Варто зазначити, що держави, які найбільш на даний час постраждали від пандемії COVID-19 – Італія й Іспанія, як і інші європейські країни усталеної демократії, на сьогодні не вважають за необхідне обмежувати дію Європейської конвенції на своїй території.

Загалом, щодо запроваджених Україною карантинних заходів, автор планує зробити окрему публікацію. Однак вважаю за необхідне відмітити окремі деталі.

По-перше, навіть у випадку на перший погляд певної надмірності обмежувальних заходів, особливо щодо тотального скасування руху громадського міського та міжміського транспорту, то тут держава очевидно переслідує легітимну мету та має досить широку дискрецію в діях з позиції практики Європейського суду з прав людини.

По-друге, аналогічний попередньому висновок стосується вимог стосовно самоізоляції або примусової сегрегації окремих категорій осіб.

У той же час, подальше явно диспропорційне обмеження прав, наприклад встановлення тотальної заборони відлучатися з власних помешкань для всіх осіб або ж абсолютне обмеження свободи пересування між населеними пунктами, може переходити допустиму межу.

По-трет’є, у випадку України, проблема в контексті міжнародних стандартів прав, на мій погляд, швидше у невиконанні державою України своїх позитивних зобов’язань перед окремими громадянам.

Наприклад, явне невжиття або невиправдано повільне  вжиття заходів забезпечення лікарів, які працюють з інфікованими особами, засобами індивідуального захисту (костюмами лікаря), може становити порушення їх конвенційних прав.

Валерій Буняк,адовкат, голова комітету ААУ з питань міжнародного захисту прав людини


[1] Дивись наприклад: Jeremy McBride. COVID-19 and the European convention on human rights. Режим доступу: https://echrblog.blogspot.com.

[2] Режим доступу: https://www.coe.int/en/web/conventions/search-on-treaties/-/conventions/treaty/005/declarations.

[3] Режим доступу: https://sofiaglobe.com/2020/03/26/covid-19-bulgarias-parliament-suspends-all-but-emergency-sittings/

Comments are currently closed.