«BSB Partners»Адвокатське об'єднання

“Перемогти сильного супротивника потрібно тричі – у дебюті, мітельшпілі й ендшпілі“ - доктор юридичних наук, чемпіон світу з шахів
Олександр Альохін

Права потерпілого в кримінальному провадженні: від теорії до практики

16 листопада  2017 року до чинного Кримінального процесуального кодексу України (надалі – КПК України) було внесено зміни, серед яких розширено коло осіб, які набувають статусу учасника кримінального провадження.

Так, відповідно до вказаних змін з’явився такий учасник як інша особа, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування.

З одного боку це добра новина, адже в такому випадку підлягають захисту права осіб, які суттєво обмежуються під час проведення слідчих дій та які раніше не мали «право голосу», а з іншого боку, залишаються до цих пір не вирішені питання ефективного захисту прав ключових учасників провадження, зокрема потерпілих.

Відповідно до ч.1 ст. 55 КПК України потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

З врахуванням положень ст. 56 КПК України можливо дійти до висновку, що потерпілий наділений широким колом повноважень достатніх для ефективного захисту своїх порушених прав.

Більше того, в деяких випадках рішення потерпілого відіграє надзвичайне процесуальне значення для подальшого перебігу подій в кримінальному провадженні.

Так, відповідно до ч.4 ст. 56 КПК України на всіх стадіях кримінального провадження потерпілий має право примиритися з підозрюваним, обвинуваченим і укласти угоду про примирення. У передбачених законом України про кримінальну відповідальність та цим Кодексом випадках примирення є підставою для закриття кримінального провадження.

Очевидно, що законодавець в такий спосіб стимулює потерпілого проявляти належну ініціативу як під час досудового розслідування так і під судового провадження, адже в першу чергу саме потерпілий найбільше зацікавлений в притягненні винної особи до відповідальності та отриманні справедливого  відшкодування.

Адже, непоодинокі випадки, коли саме бездіяльність слідчого або низька професійна кваліфікація останнього разом з відсутністю процесуального контролю з боку прокурора стає на заваді проведенню ефективного досудового розслідування.

При тому, що відповідно до ч.1 ст.92 КПК України обов’язок доказування обставин, передбачених ст.91 КПК України, за винятком випадків, передбачених ч.2 цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, – на потерпілого.

Згідно до ч.3 ст. 93 КПК України сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих дій (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

В свою чергу, доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

До процесу доказування має право долучатися і потерпілий, адже відповідно до п.3 ч.1 ст. 56 КПК України  протягом кримінального провадження останній  має право подавати докази, слідчому, прокурору, слідчому судді, суду.

Згідно до ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

В свою чергу, відповідно до ст.98 КПК України речовими доказами є матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчиненого кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально  протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Відповідно до ч.1 ст. 160 КПК України сторони кримінального провадження мають право звернутися до слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження із клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів, за винятком зазначених у ст.161 цього Кодексу. Слідчий має право звернутися із зазначеним клопотанням за погодженням із прокурором.

Крім того, згідно до ч.1 ст.166 КПК України у разі невиконання ухвали про тимчасовий доступ до речей і документів слідчий суддя, суд за клопотанням сторони кримінального провадження, якій надано право на доступ до речей і документів на підставі ухвали, має право постановити ухвалу про дозвіл на проведення обшуку згідно з положеннями цього Кодексу з метою відшукання та вилучення зазначених речей і документів.

На моє глибоке переконання, вказані норми мають надважливе значення для практичної реалізації права учасника провадження на участь у доказуванні, адже дають підстави потерпілому самостійно збирати докази та надавати їх органу досудового розслідування та суду, іншим чином сприяти у встановленні всіх необхідних обставину у справі.

Вказане право збирати докази позбавляє слідчого зловживати своїм «монопольним становищем» на проведення досудового розслідування, яке як правило проводиться з істотним порушенням фундаментальних принципів кримінального провадження, в основному, розумності строків.

Відповідно до ч.1 ст. 219 КПК України досудове розслідування повинно бути закінчено протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину.

Фахівцям у галузі кримінального права відомо, що визначенні у ст. 219 КПК України строки, як правило, слідчим ніколи не дотримуються, на відміну від резонансних справ чи  у випадку затримання особи за ст. 208 КПК України на місці вчинення злочину, де виникає необхідність повідомити особі про підозру.

В інших випадках, слідчі не обмежені в строках проведення досудового розслідування, що дає можливість останнім розслідувати «цікаві та замовні» справи, які спрямовані на здійснення тиску на бізнес через обшуки, вилучення майна, арешти тощо.

Внаслідок чого, маємо низький рівень розкриття очевидних злочинів, високий рівень злочинності, недовіру до правоохоронної системи в цілому, і це при щоденному порушенні прав потерпілих та інших учасників.

Через це, законодавцем було запроваджено інститут слідчих суддів, який би швидко та ефективно сприяв у захисті прав учасників кримінального процесу, викорінював би таке явище як «не ефективне досудове розслідування».

Так, відповідно до терміну «слідчий суддя» – суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому КПК України, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, а також сприянню загальним засадам кримінального провадження.

Між тим, в деяких випадках на практиці маємо іншу протилежну ситуацію, яка ніяким чином не корелює з загальновизнаними принципами: верховенства права, розумності строків, змагальності сторін та диспозитивності.

Так, автор даної статті зіткнувся з невірним та системно-хибним тлумаченням прав потерпілого з боку слідчих суддів Шевченківського районного суду м. Києва в кримінальному провадженні під час розгляду клопотання про тимчасовий доступ до речей та документів.

Фабула справи: кримінальне провадження було відкрито за ознаками злочину передбаченого ч.5 ст.191 КПК України та полягало в тому, що директор юридичної особи (колишній орендар) заволодів майном потерпілого та вивіз його в невідомому напрямку.

Спочатку слідчі національної поліції району, а потім Київської області майже рік неквапливо проводили досудове розслідування, при цьому не намагаючись встановити місцезнаходження викраденого майна, зокрема шляхом проведення таких слідчих дій як обшук.

Враховуючи вказане та з метою  вимоги, представник потерпілого неодноразово звертався до Шевченківського районного суду м. Києва з відповідним клопотанням, при цьому отримуючи відмови з наступних підстав:

  • потерпілий не обгрунтував доводів, що речі до яких планується тимчасовий доступ перебувають у або можуть перебувати у володінні певної юридичної особи. Крім того, в клопотанні не зазначена можливість використання як доказів відомостей, що містяться в речах і документах, а лише вказані загальні підстави, при цьому з вказаним клопотанням сторона звернулась саме з метою повернення майна його власнику. При цьому, в мотивувальній частині ухвали суд послався на ст.8 Європейської конвенції з прав людини, яка стосується захисту прав на повагу до приватного і сімейного життя, при тому що клопотання було направлено на доступ до речей і документів юридичної особи;
  • потерпілий, враховуючи вимоги глави 36 КПК України, в кримінальному провадженні, яке за своєю формою не відноситься до категорії приватного обвинувачення не є стороною такого провадження, а тому суд роз’яснює заявнику його право звернутися до прокурора або слідчого з приводу ініціювання даного питання перед судом. В зв’язку з вказаним клопотання про тимчасовий доступ відхилено;
  • на думку суду, потерпілий не наділений правом звертатися з подібним клопотаннями, а відтак його клопотання про тимчасовий доступ залишено без розгляду.

В зв’язку з вказаним, можливо прийти до наступного висновку.

Для отримання дієвого механізму захисту прав та законних інтересів учасників кримінального провадження необхідно:

– надати можливість учасникам кримінального провадження оскаржувати будь-яке рішення слідчого судді в апеляційному порядку;

– запровадити інститут окремих ухвал в кримінальному провадженні з можливістю притягнення винних осіб до юридичної відповідальності;

– проводити роз’яснювальну роботу серед слідчих суддів з метою підвищення їх кваліфікації.

Адвокат АО «BSB Partners»

Гелла С.В.

Comments are currently closed.