Справа Шуфрича Н. І. Чи має суддя на досудовому слідстві перевіряти наявність складу злочину?
Відразу зауважу, що будучи адвокатом Шуфрича Н. І. у описаному нижче кримінальному провадженні, не можу претендувати на повну об’єктивність, про що відразу повідомляю читачів. Однак, сподіваюсь від цього матеріал буде не менш інтересним.
Як зазначає Європейський суд з прав людини, крім фактичної сторони, наявність “обґрунтованої підозри” вимагає, щоб факти, на які посилаються, можливо було розглядати як такі, що містять у собі склад злочину за Кримінальним кодексом; обгрунтована підозра неможлива, якщо дії або факти, пред’явлені заявнику не є злочином на дату їх вчинення (Wloch v. Poland, 19.10.2000, §109, 115).
Однак національна практика, нажаль, часто йде дещо іншим шляхом. Зокрема, непоодинокими є випадки, коли суди (слідчі судді) на досудовій стадії процесу ухиляються від оцінки відповідності підозри чи обвинувального акту відповідним положенням саме КК України.
Класичним випадком ігнорування національниими судами європейських стандартів з прав людини є, на мій погляд, справа за підозрою Шуфрича Нестора Івановича. Адже в цій справі, на мій погляд, за відсутності ознак складу злочину, слідчі судді та судді апеляційного суду вперто ухиляються від оцінки того, чи містять факти, на які посилається сторона обвинувачення, склад злочину за Кримінальним кодексом.
Зокрема, Шуфричу Н. І. повідомлено про підозру за ст. 110-2 КК України (фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади) тяжкому злочині проти основ національної безпеки України, за який санкцією статті передбачено позбавлення волі до 7 років. Однак, якщо просто уважно прочитати ЗМІ, та не вдаючись навіть до більше детального аналізу фактів справи, виявляється, що в підозрі мова йде не про фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу, а про оплату в 2016 році юридичною особою охорони нерухомого майна на території АР Крим з метою
збереження такого майна. І до чого тут національна безпека та конституційний лад, де в такому формулюванні мінімальні ознаки злочину за ст. 110-2 КК України?
Адже в Україні особа несе відповідальність виключно за свої дії або бездіяльність, які містять склад злочину, а не за перебування в певній політичній фракції чи певні політичні погляд як самі по собі.
Більше того, Закон України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” взагалі не забороняє фізичним та юридичним особам мати нерухоме майно на тимчасово окупованій території, а як наслідок – і вживати заходів до його збереження. Зауважу, що на мій погляд окремівипадки фінансово-господарської діяльності з особами-резидентами росії чи особами з підсанкційного списку, мали б бути криміналізовані. Проте, на третьому році війни, відповідні статті, на жаль, до цього часу не внесені законодавцем до тексту Кримінального кодексу.
Йдучи далі, в аналізі справи Шуфрича Н. І., переходжу наступного звинувачення: небезпечно широкого трактування поняття державна зрада. Причому, мова тут не в персоналіях, а в принципах. Адже якщо стосовно впливового політика сумнівно широко застосовують кримінальний закон, то що тоді чекати пересічному громадянину?
Так, Шуфричу Н. І. ставляться в вину як злочин за ст. 111 КК України наступні дії, вчинені з 09.07.2021 до 21.09.2021: «…публічні виступи у засобах масової інформації України та РФ, а також … проведенні підривної діяльності на шкоду державній та інформаційній безпеці України, шляхом публічних виступів та подання заздалегідь підготовлених та наданих йому депутатських запитів та звернень до державних та правоохоронних органів України (спеціальних інформаційних операцій), якими завдано шкоди державній та інформаційній безпеці України, у вигляді можливого ускладнення міжнародних відносин з іншими країнами, дискредитації вищого військового та політичного керівництва України, створення умов до втручання у внутрішні справи України, загострення суспільно-політичної ситуації в державі, а також формуванні суспільної думки серед громадян України на користь РФ». Причому, мова йде про депутатські звернення Шуфрича Н. І., направлені на офіційне з’ясування обставин вивезення у вересні 2016 року поза прикордонним контролем України скандально відомого судді Чауса М. О. та його подальше нелегальне викрадення в центрі м. Кишинів 03.04.2021, ввезення на територію України з Республіки Молдова й незаконне утримання в квітні-липні 2021 року, тобто дій, м’яко кажучи, не цілком законних, про які ще до звернень Шуфрича Н. І. гули всі інформаційні видання України та Молдови.
Поняття «спеціальні інформаційні операції» чи «агент впливу російських спецслужб» ані ст. 111 КК України, ані інші статті Кримінального кодексу не містять. Більше того, навіть нові статті Кримінального кодексу, включені до Кодексу вже після введення в Україні воєнного стану, а саме колабораційна діяльність, пособництво державі-агресору, виправдання агресивної війни (ст. 111-1, 111-2, 436-2) не містять такого поняття як спеціальна інформаційна операція. Відповідно, визначення словосполучення «спеціальні інформаційні операції» чи “агент впливу” є неконкретним для цілей правозастосування та не може братися за основу підозр особи у злочині, а тим більше – в особливо тяжкому злочині проти основ національної безпеки: державній зраді.
У доктрині кримінального права під «інформаційною безпекою України» мається на увазі захищеність її телекомунікаційних мереж, лінії спеціального зв’язку та шифрів захисту інформації або інформації, яка міститься у державних спеціальних базах даних. Схожим чином описав інформаційну безпеку й нинішній керівник СБУ генерал Малюк В. В. в одному з недавніх інтерв’ю, додавши до інформаційних систем, також захист від програм-шпигунів, які збирають та несанкціоновано передають певну інформацію.
Лише втративши на сьогодні чинність «Доктрина інформаційної безпеки України», затверджена Указом Президента від 25.02.2017 №47/2017, містила термін «спеціальна інформаційна операція». Однак, навіть у ній, для віднесення до «спеціальної інформаційної операції», має розповсюджуватися недостовірна інформація (а не, до прикладу, оціночні судження у формі критики посадових осіб), направлене на підрив обороноздатності, деморалізацію Збройних Сил України (а не критику дій окремих посадових осіб чи кадрових рішень). Чинна на даний час «Стратегія інформаційної безпеки», затверджена Указом Президента України від 15.10.2021, крім закріплення гарантій права людини на інформацію, містить наступний перелік посягань на інформаційну безпеку: скоординоване поширення недостовірної інформації, деструктивної пропаганди, спрямованим на ліквідацію незалежності України, повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності і суверенітету держави, пропаганду війни, насильства, жорстокості, розпалювання національної, міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі та ненависті, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини (стратегічна ціль 1). Очевидно, що перелічені дії Шуфрича Н. І. не відносять до переліку, визначеного «Стратегією інформаційної безпеки» та не посягають на національну інформаційну безпеку України, як вона визначена Указом Президента.
Практика Верховного Суду, яка інколи йде далі звичної доктрини кримінального права, (постанова Верховного Суду від 06.12.2021 №756/4855/17 і постанова Верховного Суду №759/5737/17 від 21.12.2022) також вказує на те, що злочин за ст. 111 КК України має бути направлений саме на основи національної безпеки України.
Зокрема, у рішеннях Верховного Суду, крім класичної концепції державної зради у формі шпигунства (збирання та передачі секретних відомостей іноземній державі), мова йде про заклик Президента України ввести іноземні військові формування на територію України (справа №756/4855/17) чи про перехід судді апеляційного суду АРК на службу в апеляційний суд РФ у Криму (справа №759/5737/17). Очевидно, що дії Шуфрича Н. І. нічого подібного не містять, і відповідно – Шуфрич Н. І. не міг передбачати, навіть порадившись з адвокатом, що його дії можуть у подальшому тлумачитися як державна зрада (з необхідними відмінностями рішення ЄСПЛ Contrada v. Italia, 04/14/2015, §64-76).
Запропоноване широке тлумачення поняття «інформаційної безпеки держави», не співвідноситься з сталими підходами Європейського суду з прав людини. До прикладу, у справі Livik v. Estonia, 06/25/2009, §98-103, ЄСПЛ визнав недопустимим при кримінальному обвинуваченні, оперування такими неконкретними поняттями як «погіршення авторитету держави в суспільстві» чи «шкода репутації державі на міжнародному рівні» (хоча в справі Лівіка, заявник обвинувачувався в зловживанні службовим становищем, хоча знову ж таки на користь російської державної компанії, і засуджений до штрафу, натомість у нашому випадку підозра стосується особливо тяжкого злочину за який передбачено покарання до 15 років позбавлення волі, тобто значно більша загроза для прав людини).
«Систематичне публічне поширення матеріалів, що містять інформацію, спрямована на вираження осуду інститутів української влади» не може утворювати злочину «державна зрада». Адже інакше діяльність неурядових громадських організацій, які фінансуються за рахунок грантових коштів інших держав і критикують судову реформу чи проводять журналістські розслідування відносно окремих посадових осіб, за запропонованою логікою, також можна тлумачити як «державну зраду».
Підсумовуючи повторюся, написання та подання депутатських звернень і запитів стосовно фактів можливого порушення закону та публічні виступи депутата в ЗМІ з критикою окремих посадових осіб – є прямо передбаченим законом правом народного депутата України (ст. 15-18 Закону України «Про статус Народного депутата України»), не залежно від того, які мотиви таких дій у відповідного народного депутата. У законі прямо визначено, що народний депутат України не зобов’язаний повідомляти про джерело інформації, яку він отримує (ч. 5 ст. 19 Закону України «Про статус Народного депутата України»). Крім того, народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Верховній Раді України та її органах, а також при здійсненні депутатських повноважень, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (ч. 1 ст. 27 Закону України «Про статус Народного депутата України»).
Таким чином, узагальнюючи викладене, захист України від ворогів і агентів впливу держави-агресора має під час війни велике значення. Але у випадку, якщо такий захист інтересів України здійснюється в рамках кримінального судочинства та висунення підозр, такі дії державних органів і посадових осіб мають відбуватися з суворим дотримання принципу nullum crimen sine lege як одного з основоположних принципів права, який визнається всіма цивілізованими державами.