Захист прав споживачів. Сучасний стан в Україні
Проблема визначення правового статусу споживача пов’язана з необхідністю створення в Україні ринкового середовища, яке б повністю відповідало вимогам міжнародного та європейського законодавства. Таким чином необхідно говорити не лише про регулювання національним законодавством цього питання але й про імплементацію норм міжнародного приватного права.
У розвинених країнах, законодавство щодо захисту прав споживачів базується на основному міжнародно-правовому документі у цій галузі — Керівних принципів захисту інтересів споживачів, які були схвалені Генеральною Асамблеєю ООН резолюцією від 9 квітня 1985 р. № 39/248.
Після визнання Україною зазначених принципів у 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про захист прав споживачів». У 1992 р., з метою реалізації норм зазначеного закону був створений Державний комітет у справах захисту прав споживачів, який має на реалізовувати державну політику захисту прав споживачів. У 2000 р. відповідно до Указу Президента України було створено Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України.
Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Закон України «Про захист прав споживачів» визначив нові принципові підходи до врегулювання відносин за участю громадян — покупців, замовників товарів, робіт та послуг. При цьому споживачем визнається фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.
До законодавства, що регулює сферу захисту прав споживачів, крім Закону України «Про захист прав споживачів», належать інші законодавчі акти чи окремі їх норми у сфері обслуговування населення.
Важливе значення для споживчого права мають закони України від 7 червня 1996 р. № 236/96-ВР «Про захист від недобросовісної конкуренції», від 3 липня 1996 р. № 270/96-ВР «Про рекламу» та інші нормативні акти, які містять окремі норми, що прямо чи опосередковано сприяють захисту прав споживачів.
Проаналізувавши основи законодавства у сфері захисту прав споживачів можна визначити основоположні засади, характерні для побудови їх правових норм, серед яких:
- встановлення державних обов’язкових вимог до якості товарів (робіт, послуг);
- примат державного регулювання над договірним у сфері захисту прав споживачів;
- привілейоване становище споживачів по відношенню до виробників та продавців продукції;
- спеціальні засоби захисту прав споживачів органами у справах захисту прав споживачів та об’єднаннями споживачів.
Ці принципи повністю відповідають нормам міжнародного та європейського законодавства, таким чином можна говорити про те, що найважливіші принципи, які були схвалені Генеральною Асамблеєю ООН, імплементовані у наше національне законодавство.
В разі придбання споживачем товару неналежної якості на захист його інтересів вступають імперативні норми законодавства у сфері захисту прав споживачів, адже споживач не тільки позбавляється можливості користуватися річчю за призначенням але й це може призвести до заподіяння шкоди його життю, здоров’ю, майну тощо. У зв’язку з цим для нього першочергового значення набуває можливість якнайшвидшого відновлення порушеного права та усунення негативних наслідків, спричинених недоліками речі. Тому важливе значення для споживачів має встановлення ефективного механізму відновлення їх порушених прав. Для цього законодавством передбачаються відповідні санкції щодо продавців (виготівників) та певний порядок задоволення вимог споживачів.
Чинне законодавство України передбачає:
- цивільно-правову відповідальність (ст. 293, 489, 633, 698, 707, 865, 901 Цивільного кодексу України ст. ст. 13, 14, 17, 18 Закону України «Про захист прав споживачів»);
- адміністративно-правову відповідальність (ст. ст. 95-1, 99, 101, 148-2, 156-1, 166-2, 168-1, 188-2, та інші норми Кодексу України про адміністративні правопорушення);
- фінансово-економічну відповідальність (Положення про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів);
- кримінальну відповідальність (ст. ст. 188, 225-227 Кримінального кодексу України).
Але все-ж-таки основним засобом захисту порушеного права споживача є відшкодування шкоди, заподіяної товарами (роботами, послугами) неналежної якості.
Закон України «Про захист прав споживачів» (ч. 2 ст. 17) встановлює, що право вимагати відшкодування шкоди, заподіяної товарами (роботами, послугами) неналежної якості, визнається за кожним потерпілим споживачем незалежно від наявності договірних відносин із виготівником (виконавцем, продавцем).
Цивільно-правова відповідальність полягає у застосуванні до порушника таких примусових санкцій:
– заміна неналежного товару;
– відшкодування матеріальної та моральної шкоди;
– стягнення з порушника штрафних санкцій;
– присудження обов’язку виконати зобов’язання в натурі;
– застосування до порушника інших засобів, спрямованих на відновлення попереднього майнового стану потерпілого.
Основною і універсальною формою цивільно-правової відповідальності вважається відшкодування збитків, стягнення яких передбачене законом.
Згідно зі ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати:
1) пропорційного зменшення ціни;
2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;
3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.
У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обов’язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:
1) розірвання договору та повернення сплаченої за товар
грошової суми;
2) вимагати заміни товару на такий же товар або на
аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар.
Позитивним аспектом у наведеній нормі є те, що покупець на власний розсуд визначає, яку з перелічених вимог він пред’являтиме до продавця (виготівника), тобто він має можливість обрати ту вимогу, задоволення якої його найбільше влаштує.
Фінансова відповідальність настає у разі порушення виробником норм законодавства щодо відповідності продукції нормативним вимогам, реалізації товару без відповідного сертифікату, реалізацію та виготовлення товарів, обмежених чи заборонених в обігу та ін. При чому розмір штрафів сягає від 1 до 500 відсотків вартості товару.
За порушення законодавства України про захист прав споживачів Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за такі правопорушення, як: порушення правил торгівлі, виконання робіт і надання послуг (ст. 155), порушення правил торгівлі алкогольними напоями і тютюновими виробами (ст. 156), випуск чи реалізацію продукції, яка не відповідає вимогам стандартів, сертифікатів відповідності, норм, правил і зразків якості (ст. 167) та ін.
Кримінальна відповідальність полягає у застосуванні заходу кримінального покарання щодо фізичних осіб, винних у скоєнні злочину. Така відповідальність передбачається нормами Кримінального кодексу України, зокрема, ст. ст. 225, 227 — за обман покупців та замовників, випуск або реалізацію недоброякісної продукції тощо.
Враховуючи сучасні тенденції, визначемо ряд заходів, які мають бути реалізовані в найближчий час:
– розробка державної програми захисту прав споживачів.
– активізація роботи з адаптації національного законодавства до вимог директиви Ради ЄС від 25 травня 1999 р. N 9/44/ЄС про деякі особливості продажу споживчих товарів і пов’язані з цим гарантії.
– посилення контролю за якістю продуктів на споживчому ринку (зокрема щодо якості палива).
– проведення всеукраїнських тематичних семінарів.
– підготовка та випуск збірників і методичних рекомендацій з питань захисту споживачами своїх прав.
– проведення роботи щодо отримання від європейських урядових та неурядових організацій методичної та технічної допомоги при реалізації зазначених програм.
Історія виникнення інституту захисту прав споживачів сягає 15 березня 1962 року, коли Президент Сполучених Штатів Америки Джон Кеннеді вперше офіційно окреслив права людини як споживача, ухваливши “Білль про права споживачів”. В ньому визначено чотири права:
на безпеку товарів та послуг,
на інформацію,
на вибір,
бути вислуханим у суді, якщо першими трьома правами нехтують.
У 1960 р. засновано “Consumer International” – Міжнародну Організацію Споживчих товариств. Сьогодні до цієї організації входить більше 200 національних державних, громадських, регіональних та інших організацій країн світу.
В 1973 році ХХV сесія Консультативної Асамблеї Євросоюзу ухвалила “Хартію захисту споживачів”, а в 1985 році Генеральна Асамблея ООН затвердила “Керівні принципи для захисту інтересів споживачів”.
Названі документи лягли в основу публічно-правового механізму захисту прав споживачів в усьому світі.
Україна також виступає активним учасником міжнародного захисту прав споживачів, про що свідчить прийняття нею низки міжнародно-правових документів.
До таких документі в можна віднести, по-перше, Двосторонні угоди з питань співробітництва у галузі захисту прав споживачів з такими країнами як Білорусь, Ізраїль, Литва, Австрія та Туреччина. Зазначені документи регламентують такі сфери співробітництва, як:
– обмін науковою та іншою інформацією щодо захисту прав споживачів;
– взаємне інформування про випадки виявлення на споживчих ринках держав Сторін товарів (робіт, послуг), що становлять загрозу життю, здоров’ю, майну споживачів, а також навколишньому середовищу;
– проведення економічних, юридичних та інших досліджень проблем у сфері захисту прав споживачів;
– проведення міжнародних конференцій і семінарів з проблемних питань у сфері захисту прав споживачів;
– розробка спільних програм у сфері захисту прав споживачів, що передбачають проведення заходів з навчання спеціалістів, інформування та навчання споживачів;
– забезпечення кожною з Сторін дотримання виробниками (продавцями, виконавцями), що знаходяться на території держави Сторони, в рамках національного законодавства прав споживачів держави іншої Сторони;
– обмін фахівцями в галузі прав споживачів.
Наступним важливим документом, підписаним Україною, є Угода про основні напрямки співробітництва держав-учасниць СНД в сфері захисту прав споживачів, підписана в Москві 25 січня 2000 року.
Метою даної Угоди є створення правових і організаційних основ співробітництва Сторін по проведенню погодженої політики в області захисту прав споживачів, спрямованої на формування рівних умов для громадян держав-учасників Співдружності по захисту їхніх інтересів від несумлінної діяльності господарюючих суб’єктів, що діють на територіях держав-учасників даної Угоди.
Обов’язок здійснювати координацію реалізації Угоди покладено на Міждержавну раду з антимонопольної політики.
Таким чином, можна дійти до висновку, що робота в галузі забезпечення прав споживачів в нашій державі помітно активізувалася. Сформовано правову базу, продовжується робота з формування міжнаціональних систем захисту прав споживачів, ведеться робота з підвищення інформування населення про стан споживчого ринку. Розроблені або розглядаються проекти змін і доповнень до законодавчих актів у сфері антимонопольного регулювання та у сфері захисту прав споживачів. Відбулися структурні перетворення в органах державного управління, до компетенції яких віднесено контроль за дотриманням законодавства у цих сферах. Вони покликані істотно підвищити ефективність роботи відповідних державних органів, дати їм додаткові можливості і повноваження по виявленню і припиненню діяльності недобросовісних суб’єктів господарювання.
Разом з тим, у сфері захисту прав споживачів залишається чимала кількість невирішених питань правового, економічного, організаційного і соціального характеру. Негативний вплив позначається на наявності безлічі монопольних ринків, у тому числі природних монополій, існує насиченість споживчого ринку неякісними і фальсифікованими товарами, слабка поінформованість і освітній рівень споживачів, недостатній авторитет громадських об’єднань споживачів тощо.
Також важливим є питання щодо надання захисту та віднесення до споживачів не лише фізичних але й юридичних осіб, адже не всі товари, які придбаваються установами, організаціями та підприємствами направлені на задоволення господарських потреб. Тому доцільно розширити поняття споживача, ввівши до нього юридичні особи (звичайно у визначених випадках).
Також важливим напрямком роботи є активізація реалізації положень норм чинного законодавства, особливо тих, які передбачені Програмою захисту прав споживачів, адже положень розроблено вже доволі багато, а слідкувати за їх реалізацією на даний момент не доводиться. І дуже прикро стежити за копіюванням норм з одного нормативного документа в інший замість реального втілення їх у життя.
Тому, підхід до регламентації та реалізації державного та міжнародного регулювання у сфері захисту прав споживачів має бути дійсно комплексним, в цій роботі мають бути задіяни представники державних та громадських органів, іноземні фахівці та міжнародні організації. І тільки така робота зможе призвести до настання реально діючого споживчого ринку, який зможе в кінці-кінців здійснювати повне саморегулювання на принципах захищеності прав споживачів та ринкового механізму регулювання економіки.