Основна місія Конституції України: уроки сьогодення
Ця стаття присвячується 27-й річниці Конституції України
Серед задач конституцій загалом, і Конституції України, зокрема, виділяють різні суспільно-правові функції, як то:
- утвердження прав людини відповідним стійким до змін біллем про права;
- унормування взаємовідносин вищих органів державної влади та встановлення форми й режиму правління;
- забезпечення стабільності ядра основних правових норм тощо.
Звичайно, кожна з зазначених задач є важлива і заслуговує бути предметом конституційного регулювання. Однак, на мій погляд, все ж існує первинна задача Конституції: утвердження державного суверенітету та територіальної цілісності.
Адже, до прикладу, білль про права може бути прийнятий спеціальним законом, як наприклад у Великій Британії – Закон про права людини 1998 року. До того ж, багато прав людини та основоположних свобод стають просто гаслами, якщо не закріплені у відповідних процесуальних законах і не гарантовані судом. Зокрема, враховуючи міру обмеження прав людини, чи не найбільше гарантій прав людини покладається на КПК України та суддів, які здійснюють кримінальне судочинство.
Унормування взаємовідносин вищих органів державної влади є важливим аспектом конституційного права, однак його регулювання можливе й на основі конституційного договору чи іншого акту. Прийняття Конституції від імені Українського народу тут, на мій погляд, не обов’язково. Крім того, варто зауважити, що зайва деталізація чисто політичних елементів у Конституції, на жаль, на практиці, не додає державі ані стабільності, ані визначеності. Чому яскравим прикладом у конституційному праві України є визначення в Конституції України поняття “коаліція депутатських фракцій”. Адже вказана суто політична категорія тричі піддавалася аналізу Конституційним Судом України в його рішеннях, однак це не позбавило державу Україна ані від політичної продажності окремих депутатів, ані від парламентської кризи 2007 і 2010 років, коли депутати масово, на індивідуальній основі, вступали в домінантну в парламенті фракцію.
Найважливіше, міжнародно-правове, завдання Конституції саме як Основного Закону, який приймається від імені Українського народу й зміни до якого можуть затверджуватися виключно на всеукраїнському референдумі – гарантування територіальної цілісності України й її державного суверенітету.
Адже саме Конституція від імені Українського народу (як вищої влади для держави з республіканською формою правління) прямо забороняє самовизначення частини територій України, тобто їх вихід з України, інакше як на основі акту Парламенту, скріпленого позитивним рішенням всеукраїнського референдуму.
Відповідно, будь-які акти Криму, ЛНР, ДНР і навіть мінські угоди, не можуть надати легальності, з позиції міжнародного права, сепаратистським наративам відповідних актів.
А тепер, уявіть собі, як би сприймали у цивілізованому світі такі демарші територій (до прикладу, референдум у Криму), якби в Україні замість Конституції діяв виключно Конституційний договір 1995 року, чи стара Конституція УРСР 1978 року? Зокрема, чи не почав би хтось тлумачити право республік до виходу з СРСР більш широко, тобто, і для частин територій таких республік? Або, чи не виникалом б питання, а ким визначений територіальний склад колишньої УРСР – України, невже актами припинившого існування СРСР?
Міжнародні договори, наприклад, Договір про створення СНД 1991 року, в якому визнавалися кордони держав-учасників СНД, у тому числі й України, у межах чинних у СРСР кордонах, тут би нічим не допомогли. Бо у випадку сепаратиського демаршу територій, за відсутності Конституції й правової визначеності, усі в світі казали б це внутрішні процеси в Україні. Інші держави, у такому випадку, не могли б коментувати право на самовизначення територій (регіонів України), і закликали б центральну владу до переговорів, договорів порозуміння і т.д.
Та й Росія не спішила визнавати кордони України до прийняття Конституції України, мабуть добре розуміючи можливість, до прийняття Конституції, майже законно “хитати” різною мєшковщиною Україну (мешковщина – події в АР Крим з обрання Президентом гр. Мєшкова, який проголошував потім незалежність Криму, проте не так вдало як в 2014). Адже Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Росією, з яким Росія визнавали території й кордони України, було підписано лише в травні 1997 року.
Саме прийняття Конституції України припинило ці питання. Відтепер, після прийняття Конституції України, право народу на самовизначення згідно Статуту ООН стало недопустимо, з позиції права, застосовувати без особливих обставин як то акти геноциду чи розпад держави (дивись варіант виключення – консультативний висновок Суду справедливості ООН стосовно незалежності Косово від 22.07.2010), до частин (окремих регіонів) території України. Адже тепер відносно регіонів України, які мають представництво в Парламенті України й на виборах депутатів чи в ході всеукраїнського референдуму, мова може йти виключно про конституційну процедури виходу з України (зміни території України), тобто процедуру строго й чітко визначену Конституцією України.
До внутрішніх питань про вихід регіону з-під суверенітету держави не може застосовуватися процедура самостійного “самовизначення регіону на місцевому референдумі”. Адже такий підхід суперечить принципу поваги до територіальної цілісності кожної держави згідно Статуту ООН.
Аналогічну позицію викладено в таких авторитетних судових рішеннях як висновок Верховного Суду Королівства Англія та Уельс від 23.11.2022 про другий референдум стосовно незалежності Шотландії чи висновок Верховного Суду Канади від 20.08.1998 стосовно питання незалежності Провінції Квебек.
Саме завдяки прийняттю 28 червня 1996 року Верховною Радою Конституції України, на сьогодні вихід ЛНР/ДНР, а раніше – Криму, з-під суверенітету України, є очевидним незаконним, з позиції міжнародного права.
Саме завдяки Конституції ми маємо таку широку підтримку й рішучий осуд дій Росії зі сторони переважної більшості цивілізованих держав світу.
Автор Валерій Буняк,
адвокат, керуючий партнер адвокатського об’єднання Bsb Partners